Сценарій виховного заходу ”Село моє, для мене ти найрідніше”
Класний керівник – Безпала К.А.
Мета: поширити знання учнів з історії села; поглиблювати почуття патріотизму, поваги й любові до земляків , виховувати любов до рідної землі, готовність захистити її.
Обладнання: карта села, ноутбук, цифровий проектор, фото про село та про його людей , мультимедійна презентація про головну святиню села – школу, хліб-сіль на вишитому рушниці, ,,Невільницький плач” у виконанні Ф.Жарка.(online ), пісня ,,Чебреці”, народна пісня про село.
Хід свята
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину!
В.Симоненко
Ведуча. Ми вивчаємо з вами різні науки, намагаємося уявити Карпати й Донбас, Крим і Полісся. Та чи все ми знаємо про свій рідний край, своє село, де народилися й живемо, яке називаємо у своїх біографіях?
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїни,-писав В.Сосюра, а я, перефразувавши його слова, скажу: не можна любити Україну, якщо ми не полюбимо своє село, рідний край, де живуть батьки, звідки пролягли перші ваші стежечки у великий світ.
Звучить пісня ,,Чебреці”, мелодія стихає, на її фоні:
Учениця. Здається, кращого села, ніж наша Михайлівка, ніде не знайдеш. Поміж полів, перелісків у долині розкинулося воно, перерізане навпіл широкою автомагістраллю Київ-Донецьк. Швидкі авто проводжають замріяні плакучі верби над річечкою і замріяні очі моїх односельчан. І всім, хто проїжджає селом, запам’ятаються привітне кафе ,,Левада” над дорогою, суворий Обеліск Слави з прізвищами загиблих в час війни михайлівчан, світлі магазини, двоповерхові Будинок культури та загальноосвітня школа, старовинна церква архістратига Михайла і прямі стрімкі вулиці, що біжать поспішають по селу в різні боки.
Учениця читає вірш поета з Ребедайлівки Д.Кононенка ,,Моє село”
І все-таки скучаю за селом,-
За вербами й тополями скучаю,
За цвітом золотавим молочаю,
За чорногуза трепетним крилом
За хліб і сіль – я б’ю селу чолом,
За щире ,,здрастуй” і за рідну пісню
За те, що в ньому я відкрив Вітчизну
Навіки возвеличень Добром.
І хай село сьогодні вже не те.
Село сучасне – то уже пів міста.
Та не захмарсь, моя любове чиста,
За тим селом, що в пам’яті цвіте.
Хвилюй мне, хвилино урочиста,
Коли в село дорога приведе.
Учениця. Як і кожне село, наше теж має свій початок історії. Розповідають, що у XYII сторіччі тут, де зараз село, ріс ліс, протікала річка, поросла очеретом. Через цю місцину проходив чумацький шлях. Одного разу, повертаючись з сіллю із Криму, у дорозі в Яреми Пруса занедужав, а тоді загинув віл. Далі їхати одним волом було неможливо. Та й не ждав ніхто вдома Ярему. Зупинився Прус біля річки на одну ніч та й залишився на все життя. Зробив землянку, розвів пасіку, засадив грунт біля землянки. Незабаром до нього прийшли ще кріпаки, що втекли від своїх панів-деспотів. Річку почали називати Прусянкою, а село – Прусами.
Так називалося село до 1915 року, поки не почалася війна з німцями(прусами). Чимало його жителів теж пішли на вйну і незабаром в село почали надходити похоронки. Люди не хотіли називатися так, як їх вороги, і вирішили назвати село Михайлівкою.
Учениця. А мені мій дідусь розповідав, що Ярема Прус був не чумаком, а кріпаком-втікачем. Через знущання пана він втік з маєтка і переховувався. Незабаром вирив собі землянку над річкою, там де, зараз вулиця Гончарівка. Так потекли дні. Інколи Прус на кілька днів залишав своє житло і пускався в мандри. До осені Ярема придбав двох овечок, на одній з галявин лісу скопав город, засіяв його гречкою й ячменем, а неподалік стояло декілька колодок з бджолами. Якось вночі він почув притишені чоловічі й жіночі голоси селян-втікачів. Він пригостив їх гречаниками з медом. Втікачі дальші не пішли, поселилися разом з Прусом. У долині над річкою з’явилося поселення, яке й назвали Прусами. Потім жителі розселялися далі над річкою і їх прізвищами називали кутки: Забожанівка, Остриківка, Кузубіка, Митроханівка, Забоївка, урочища Карпове, Манькове, Корхове, Линникове…
Учениця. Наше село Михайлівка розмістилося в долині між Камянським і Смілянським пагорбами. Зі сходу на захід воно розтяглося на 9 км, а з півночі на південь – на 1 км. Посередині його перетинає автомагістраль. Сьогодні в нашому селі проживає більше 2 тисяч жителів. У селі є дві школи загальноосвітня й допоміжна школа-інтернат, є комбікормовий завод, 3 колективні сільськогосподарські підприємства, гараж, майстерня, олійниця, екструдер.
Учениця. Найдавніша споруда села – дерев’яна церква. Її збудовано 1887 року. Ця дата викарбувана на камені фундаменту. Освячена вона була в день святого Михайла. Отож, днем народження села є 21 листопада, на Михайла.
Учениця. Важко уявити собі якесь село без річки. Так і нашу Михайлівку без Прусянки. Гадюкою вється вона через все село, біжить від ставка до ставка та й втікає у Тясмин. На жаль, сьогодні наша річечка забруднена, вода у ній то червона, то зелена, а береги завалені сміттям. Річка просить про порятунок. Це, мабуть, про такі річки, як наша, написала свій вірш Ліна Костенко.
Учениця читає вірш Ліни Костенко.
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.
Ведуча. Найдавнішими вулицями села були Забожанівка, Кузубівка, Забоївка. Тепер це вулиці Горького, Чапаєва, Комсомольська. Вони розташувалися по берегах Прусянки. Пізніше з’явилася вулиця, що вела на Жаботин – Остриківка, а ще Шовкова, там росте і досі багато шовковиць. У XYIII столітті в селі з’явився перший паровий млин. І вулицю, де він стояв, назвали Паровою. А ще були вулиці Кошлата, Польова, Хуторець. Тепер це вулиці Шевченка, Свердлова, Кузнецова, Комсомольська, Черняховського, Оришечка, а за Кузубівським ставком, за греблею – Загреблянка. Ще є невеличкі вулиці: Дригина, Гончарівка, Огоньок, Нижча Кузубівка. Недавно з’явилися ще й нові вулиці – Весняна й Молодіжна.
Учениця. Але справжнього гордістю села є його люди – ветерани війни та праці, шофери, механізатори, продавці, листоноші, медики, вчителі. Ось на цьому планшеті ви можете побачити вирізки з газет різних років про наших земляків: ланкового механізованої ланки механізаторів Солода Василя Івановича, швею Москаленко Ганну Іванівну, маляра Ковтуна Миколу Семеновича, родину культпрацівників Кульженків, голову колгоспу, потім сільради Погрібного Івана Євменовича, шоферів Кулинича Миколу Полікарповича, Горбенка Василя Івановича, ветерана війни, кавалера орденів Слави Оришечка Василя Макаровича, механізаторів Єлисеєва Олександра Федоровича та Хідченка Олексія Павловича, операторів машинного доїння Лівіцьку Любов Миколаївну, Ковтун Марію Іванівну, лісника Ковтуна Григорія Івановича, пташницю Чорниш Ольгу Іванівну та її сина шофера, афганця Олексія, хліборобів Петренка Григорія Івановича, Бурлая Івана Івановича, Вариводу Степана Степановича, Бутенка Миколу Микитовича, Балагуру Олександра Миколайовича.
Учениця. Щоранку ми ходимо по землі, яка дала світові відомих людей, творчість яких відома далеко за межами України. Ось уха Макар Корнійович. Він був художником-самоучкою. Дуже любив квіти. Згадують, що його оселі, спочатку на вулиці Комсомольській (там він народився), а потім на Шевченка потонали в квітах. Серед них були й такі, яких раніше не бачили в Михайліці, бо привезені були то з Японії, то з Китаю, то з далекої Індонезії. Серед цієї краси пробудився його талант. Шукав фарби, аби передати оту красу української землі на полотні. Сам на околиці села збирав тільки відмі йому рослини, корінці, глину, щоб приготувати фарби. Такі фарби не линяли, вабили око. Основним у його творчості став декоративний розпис. Його картини прикрашають музеї не тільки України, а й Росії, Польщі, Чехії, Франції, Канади, США. Держава удостоїла його найвищим званням – народного художника України. Художник любив своє рідне село і після смерті заповідав похоронити його на місцевому кладовищі.
Учениця. Михайлівським соловейком називають бандуриста, народного артиста України Жарка Федора Оврамовича. Його грою на бандурі і співом приємного баритона захоплювалися в Америці й Європі, Австралії й Азії. А він найбільше любив приїздити в Михайлівку до сестри, яка жила у батьківськів хаті на вулиці Паровій. Тут він слухав спів соловейка і жайворонка, любив погомоніти з односельчанами, допомогав сестрі рубати дрова, поратись по господарству. Пройшли роки, пішов у вічність Федір Оврамович, та залишилися записи його прекрасного голосу.
Грамзапис думи ,,Невільницький плач” у виконанні Ф.Жарка.
Учень читає вірш Д.Кононенка ,,Дума про кобзаря”, присвячену Ф.Жарку.
Учениця. У Середній Азії, в Академії Наук Туркменії залу прикрашає великий портрет доктора біологічних наук, Героя Соціалістичної праці, нашого земляка Максименка Івана Кириловича. Метою всього його життя стало виведення нових сортів тонковолокнистої кольорової бавовни. У 1960 році за книгу з питань селекції його було нагороджено золотою медаллю імені І.Мічуріна, а через 5 років – присвоєно звання Героя.
Учень. Дружбу з селекціонером підтримувала вчителька біології нашої школи Руденко Оксана Максимівна. Її працелюбству дивувалися всі, хто її знав. Вони встигали давати раду на шкільних ділянках, де велис досліди, в саду, на винограднику, квітниках, кролефермі, теплиці. А в її кабінеті біології було більше ста видів кімнатних квітів. Крім усього, вона організувала лекції для населення, виставку квітів, вечори для учнів.
З юннатами вона брала участь у сільських і районних святах урожаю, виставках квітів, проводила досліди з різними культурами (картоплею, кукурудзою, соєю, бавовною). Вона була учасницею виставок досягнень у Києві й Москві. Вчителька дуже любила землю, рослини, природу, свою роботу, людей. Її праця була відзначена багатьма грамотами, медалями, Орденом ,,Знак Пошани”, а в липні 1970 року Указом Президії Верховної Ради Руденко Оксані Максимівні було присвоєне почесне звання ,,Заслужений вчитель України”. До речі, вперше на Черкащині.
Учениця. Мало яке село на Україні може похвалитися тим, що в ньому народилося три письменники. У Михайлівці, на вулиці Шовковій, народився Шумило Микита Михейович. ПіслЯ закінчення нашої школи, А ПОТІМ Черкаського педагогічного технікуму він працював у школах Черкащини, в Харкові. Закінчив сценарний факультет інституту кінематографії в Москві. А потім була війна, де його, військового кореспондента, було тяжко поранено на Одері. Відомі його книги ,,Голубий зеніт”, ,,Сталевий оплот”, ,,Щедрі серцем”, ,,Я твій брат”, ,,Де ти, моя чаєчко? ”.
До останніх днів свого життя письменник підтримував зв'язок з нашою школою, цікавився її життям, приїздив у гості, надсилав книги з автографами українських, російських та інших письменників, колекції.
Учень. У хатині на Забоївці (тепер це вулиця Польова) народився кандидат філософських наук, літературний критик Острик Михайло Михайлович. За своє коротке життя він написав книги ,,Леонід Смілянський”, ,,Критичні етюди”, був одним з авторів ,,Історії української літератури”, писав передмови до творів багатьох письменників. Жив і працював у Києві і похоронений там у 1987 році.
Учениця. До нас у школу надходили листи від письменника-земляка Гандзюри Петра Полікарповича. Йому випало закінчити нашу школу в грізний 1941 рік. Потім він знищував ворогів у партизанському загоні. Головна тема його романів – Друга світова війна у долях людей. Це романи ,,Назустріч бурі”, ,,Розгнівана земля”, ,,Похмура осінь”, ,,Багряні ночі”, ,,Партизанський кур’єр”, ,,Поле не спить”, ,,Маленька Марі” та інші.
Учень. У серпні 1941 року Михайлівка була загарбана фашистами. 425 михайлівчан пішло на фронт. Більшість з них, 324 особи загинули, серед них одна жінка – Гандзюра Ганна Тимофіівна. В пам'ять про них в центрі села зведено Обеліск Слави. 80 хлопців та дівчат силоміць було вивезено на каторжні роботи в Німеччину.
Звільнено село було в ніч з 6 на 7 січня, якраз на Різдво 1944 року. Під час бою загинуло 15 бійців різних національностей, які й сьогодні спочивають у Братській могилі.
Учениця. Небагатьох нашим землякам пощастило живими повернутися додому. В кожній сім’ї оплакували чи то батька, сина, діда, брата чи чоловіка. Село відбудовувалося знову.
Учениця. Повний кавалер орденів Слави прирівнюється до високого звання Героя Радянського Союзу. Тричі нагороджувався почесним орденом наш земляк Василь Макарович Оришечко. Спочатку це було 1941 року на півострові у Балтійському морі. 164 дні утримували наші бійці базу від фашистів. Потім Василь Макарович брав участь у прориві блокади Ленінграда, у боях на Карельському перешийку, у визволенні Прибалтики від німецько-фашистських загарбників. Смерть не раз заглядала йому у вічі, бо й поранений був п’ять разів, і контужений, але його рятувала відчайдушна хоробрість.
Після закінчення війни повернувся Василь Макарович у село, і, незважаючи на інвалідність, працював. Де тільки міг. Його руками насаджено ліс в урочищі Корховому, на Поповій горі, на Шпилях. Разом з односельцями він упорядкував в урочищі Писарське Тарасову криницю. А ще часто на сторінках районної та обласних газет з’являлися його статті про односельчан, історію села. Часто бував у школі.
Учень. Хто б міг подумати, що з маленького михайлівського хлопчика із багатодітної сім’ї Синицьких вийде здібний військовий, до порад якого прислуховуватиметься сам командуючий Сталін? Полковник Синицький Афанасій Григорович в час війни керував повітряною розвідкою, готував командирів для іспанської армії. Про це він розповів у своїх мемуарах ,,Повітряні розвідники” та ,,Розвідникам не можна помилятися”. Він знав японську, китайську, англійську, іспанську, німецьку мови. Працював розвідником у В’єтнамі, викладав у військовій академії в Москві.
Афанасій Григорович ніколи не цурався Михайлівки, часто приїздив до своїх родичів, відвідував школу. Двоє його синів не стали військовими. Один з них Віталій став артистом, чим розгнівав батька. Жаль, що не дізнався батько, що його синові, Синицькому Віталію Афанасійовичу, артистові Тверського театру, присвоєно звання заслуженого артиста Росії.
Учениці. Чимало наших односельчан гідні того, щоб їх хоча б згадати. Це заслужена вчителька Росії Чуприна Г.А., вчений-фізіолог Ємченко А.І., вчений-селекціонер Коваленко І.П., кандидат історичних наук Варивода В.П. доцент, кандидат медичних наук Бурлай В.Г. та багато інших.
“ Кузнею, де куються таланти ” назвала одного разу Михайлівську загальноосвітню школу газета “ Сільські вісті”.
( перегляд учнівської презентації « Школа- святиня і надія народу» )
Учениця. А за селом, в урочищі Писарське є невелике джерело – Тарасова криниця. Це місто стало улюбленим місцев відпочинку багатьох людей. З покоління в покоління передається легенда про те, що Тарас Григорович Шевченко, мандруючи з Моренець в Лузанівку, а звідти в Холодний Яр у Мотронинський монастир, йшов через Пруси. За селом привітався до селян, які працювали на полі, зняв капелюха. У видолинку сів перепочити під дубом, неподалік знайшов джерельце, розчистив його і напився води. Вона була холодна, чиста, смачна й цілюща. Перепочивши, пішов далі, а люди оберігають криничку, упорядковуючи її щороку. А вулицю, по якій проходив Кобзар, назвали вулицею Шевченка.
Учениця читає ,,Заповіт” Т.Шевченка
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Учениця. Про наше село можна розповідати дуже багато: і про сільськогосподарську школу Т.І.Осадчого, і про будинок пані Андрієвської, де нині знаходиться школа інтернат, про старого осокора над ставком, де наші прапрадіди приймали посвячення на парубкування, про ялинку біля аптеки, вирубану фашистами на Різдво 1943 року, і яка проросла з пеньочка сьогодні милує очі перехожим. Це легенди й перекази про урочища села, що його оточують – та про все це можна дізнаватися все життя, бо історія нашого села дуже багата, вона частинка історії нашої України.
Учениця читає вірш В.Симоненка ,,Лебеді материнства”.
|
